13 січня 1942 року почалося примусове вивезення українців до Рейху на роботи, — т. з. «остарбайтери». І зараз буде важкий неоднозначний пост, за який багато хто мене прокляне.
Десятками років роботу «остарбайтерів» в Німеччині називали каторжною. Розповідали страшні історії про десятки тисяч зґвалтованих німецькими господарями українських дівчаток, голодні смерті та катування. Це і зараз у Вікіпедії можна прочитати. Розповім про те, чого у Вікіпедії немає, але що чув від колишніх остарбайтерів.
Маю друга в якого тітка живе в США. Потрапила вона туди з Німеччини у 1946 році. А в Німеччину її забрали з України нацисти. Жила і працювала вона разом ще з двома подругами в родині німецьких фермерів (як зараз кажуть — «бауерів).
Усі троє жили в окремому флігелі. Кожна в окремій кімнаті. Кухня, ванна, туалет з унітазом (який уперше в житті побачили). Уперше дізналися, що таке спідня жіноча білизна, між іншим.
Робота важка. Але поряд і німці точно так само «вкалували».
Харчування — таке саме, як у господарів. Був 1 вихідний на тиждень, а також святкові дні разом з господарями. Навіть гроші платили — на мило та пиво. Ставлення нормальне. Не як до рідних, але і не як до недолюдків.
Так от: після того, як до Німеччини прийшли «наші» — усі троє дівчат ховалися від них, аби не забрали назад у колгоспне «щастя». А потім, ризикуючи життям, перейшли до американської зони окупації й після поневірянь у таборі переміщених осіб, за дозволом американської адміністрації, виїхали в США.
Другий приклад. Була у нас сусідка — баба Катя. Їй тоді пощастило менше — потрапила не до «бауерів», а у трудовий табір при заводі. Окремої кімнати не мала. Жили у бараках. Робота каторжна, по 12-14 годин. Харчування напівголодне — супчик, якась каша майже без жиру, кусень хліба, ерзац-кава з жолудів або поганенький чайок.
Але теж мали один день вихідний на тиждень, правда, не завжди. І якісь гроші їм теж платили. Небагато — половину від того, що заробляв німець, та ще й вираховували кошти на утримання. Але і на ті гроші, що залишалися, трохи чогось купити можна було.
Ставлення з боку адміністрації — дуже жорстке. До фізичного насильства не доходило, але постійно давали зрозуміти, що вони — «унтерменші».
Утім, у них там був свій андеграунд. І свята традиційні відзначали, і дні народження святкували, і танці влаштовували. Навіть, бувало, з хлопцями із сусідніх бараків зустрічалися))
Одного разу подружку баби Каті німці розстріляли. Без суду. Публічно. Бо вона — молоденька дівчинка, не встояла від зваби) залізла у чийсь садок і нарвала черешень. Господар виявився чи то жадібним, чи то не любив «унтерменшів», чи то просто»надто правильний» — поскаржився владі і…
Після цього, казала баба Катя — ніхто не насмілювався бодай щось без дозволу взяти.
І да — про зґвалтування ніхто не згадував. Можливо й було. Люди всюди різні. Але за законами Рейху зв’язок з «неарійцями» вважався злочином проти «чистоти раси». Можливо, тому. Кажуть, були випадки добровільних стосунків і не лише німецьких чоловіків з українськими дівчатами, але й навпаки — знову таки люди всюди люди.
Словом, було по-різному. Десь краще, десь гірше, десь зовсім погано і рабство є рабством, хай там навіть і з трусиками та унітазами познайомилися. Але… Є два моменти.
Момент перший: незважаючи на все це, маса людей все ж ховалася від радянської окупаційної адміністрації й прагнула на Захід. Баба Катя з подругами повернулася до СРСР, своїм ходом, у більшості ніжками. Якось пожалкувала — каже, були б дорослішими і розумнішими — залишилися б.
Момент другий: то було рабство на чужині. Але на батьківщину люди не хотіли повертатися, бо там рабство було ще страшніше. На чужині у рабів один день вихідний, і в СРСР формально теж, але часто «за численними проханнями робітників», гарували і в неділю. Щоправда, по 8 годин, а не по 12. Але це не стосувалося колгоспників, тобто майже половини тогочасного населення, які гнули спину від темна до темна.
У Німеччині платили, хоч і небагато. В СРСР колгоспникам, тобто знову таки майже половині населення, грошей за їхній труд не платили взагалі.
У Німеччині ерзац-каву давали. Хочете знати, яку пайку мали радянські люди під час війни? Ось вам фото. М`ясо-риба 500 грамів, цукор — 200, макарони-крупи 600 грамів. НА МІСЯЦЬ. Ну і 800 грамів хліба на день для робітників та 600 для службовців.
Солодкого у долі остарбайтера не було нічого — рабство є рабство в чужій країні. А як назвати долю радянських людей? І не лише під час війни. Колгоспникам було заборонено без дозволу покидати свої села ще у 1932 році. Робітникам та службовцям заборонили змінювати місце роботи у 1940-му.
Нацисти примусово вивозили на роботу підлітків 14-15 років з поселенням у бараки під охороною. Рідна радянська влада примусово мобілізовувала підлітків 14-15 років на роботу з поселенням у бараки під охороною. Там остарбайтери, а в СРСР це називалося «трудові резерви».
Якщо хтось дочитав до цього моменту, вже зрозумів, що я хотів сказати цим текстом. Так, любі мої — комунізм нічим не кращий за нацизм і навпаки. І радянський соціалізм Сталіна та його нащадків нічим не кращий за націонал-соціалізм Гітлера. Це дві найстрашніші системи в історії людства. Нацизм засуджено. З портретом Сталін на грудях досі ходить чимало моральних потвор.
На цьому і закінчимо.
P.S. Якщо хтось має бажання дізнатися про маловідомі та зовсім невідомі сторінки історії СРСР, те, що Кремль досі не виставляє напоказ, прикриваючи відвертою брехнею — історичне розслідування, автором якого маю честь бути Ви поки що ще маєте можливість предзамовити книгу
«ТАЄМНА ІСТОРІЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ»
Кожен, хто інвестує у цей проект від 200 грн отримає книгу з автографом.
Будемо вдячні за будь-яку спонсорську допомогу. Завдяки вам ми зможемо дарувати цю книгу громадським, науковим, університетським бібліотекам та бібліотечкам військових частин. Прізвища меценатів обов`язково з`являться на першій сторінці.
Карта Привату 4149 4991 1119 3197
Обов’язково повідомляєте про це листом на ел. адресу [email protected]
У листі зазначаєте свої ПІБ, місто, номер відділення Нової пошти, на який в майбутньому має надійти книга і свій номер телефону.
З повагою, ПАВЛО ПРАВИЙ (Бондаренко)