Епідемії не раз змінювали хід історії, проте в історії України одна з епідемій не лише призвела до воєнної поразки у боротьбі за незалежність, але й зумовила майже столітню втрату державності.
Епідемія, яка зламала хребет армії УНР
Наприкінці літа 1919 року армія УНР втратила Київ, а за півтора місяці й більшу частину підконтрольної території, щодня відступаючи дедалі більше на захід до Поділля. Нестача зброї та патронів, чобіт та теплого одягу, медикаментів, загальна деморалізація перетворили більшість частин на небоєздатні формування. В умовах, коли обидві українські армії УНР та УГА відчайдушно боролися в “трикутнику смерті” проти наступаючих на нашу землю польських, московських та білогвардійських окупантів, одним з найсмертельніших ударів стала ще й епідемія тифу.
Боєздатними та здоровими залишалося не більше 5 тисяч бійців
Як зазначає історикиня Олеся Ісаюк, епідемія почалася осінню 1919 року, а в другій половині жовтня, коли сягнула піку, середня кількість хворих на бригаду була 150–200 осіб. За даними головного санітарного лікаря УГА Бурачинського, на початку жовтня загальна кількість хворих становила 6 тис., а на початку листопада сягнула 13 тис. Епідемія 1919 року фактично паралізувала УГА, чия чисельність сягала 100 тис. Тогочасні спогади рясніють сюжетами про госпіталі, переповнені хворими, які помирали в пропасниці. Не вистачало лікарень і госпіталів, вояки лежали на обозних підводах, які супроводжували армію. На шпиталі перетворювалися навіть вокзали та школи. Тиф тоді підхопив навіть австрійський архікнязь Вільгельм фон Габсбург, відомий як Василь Вишиваний. Не менше постраждала від тифу й Дієва армія УНР, де хвороба скосила майже весь її склад. Боєздатними та здоровими залишалося не більше 5 тисяч бійців.
Постійно відступаючи та ведучи ар’єргардні бої, українські армії були позбавлені можливості створити умови для профілактики, відокремлення хворих і здорових. На залізничній станції у Жмеринці лежали вперемішку прямо на підлозі, вже померлі, хворі в гарячці вояки і офіцери та хворі на стадії одужання. Доставка закупленої раніше урядом партії ліків від тифу була заблокована Францією та командуванням Антанти, які вимагали від українських вояків переходу на бік російських білогвардійців, що воювали під гаслами відновлення “єдіной і нєдєлімой” Російської імперії. Британський кореспондент Г. Арлсберг писав, що Петлюра просив Міжнародний Червоний Хрест “в ім’я людяності рятувати молодих українських хлопців”, проте місія американського Червоного Хреста в окупованих румунами Чернівцях відповіла, що “вони найперше мусять рятувати денікінців”.
Виснажені голодом, нестачею засобів для існування та ведення бою, українські війська зіштовхнулися з тим, що воювати практично не було кому. Командувач армії УНР Василь Тютюнник вже був тяжко хворий на тиф і невдовзі також помер. На висипний і черевний тифи на Поділлі і західному Правобережжі, де перебували українські армії, хворіло близько половини цивільного населення і до 80-90 % вояків і старшин Української Галицької Армії (УГА). Померло від тифу близько 25 тисяч українських воїнів. Загальна кількість хворих в Україні та тогочасній Росії становила близько 30 мільйонів, з яких померло від 3 до 6 мільйонів. Епідемія тифу спричинила воєнну катастрофу УГА, значно послабила Армію УНР і стала однією з головних причин поразки українського фронту в 1919 році та й всієї української національно-визвольної боротьби. За словами дослідниці Олесі Ісаюк, “Тиф виконав роль соломинки, яка ламає хребет верблюдові. Епідемія виявилася фактично останньою краплею у всіх обставинах “проти”.
Наслідки епідемії тифу мали значно більші масштаби, аніж воєнно-стратегічні
Наслідки епідемії тифу мали значно більші масштаби, аніж воєнно-стратегічні, адже знесилена тифом і відсутністю засобів для оборони УГА в листопаді 1919 року підписала сепаратне перемир’я з білогвардійською армією. Це катастрофічно послабило Дієву армію УНР, яка була змушена перейти до партизанських методів боротьби та й зрештою – пристати на васальний воєнний союз з поляками.
Біологічна зброя чи вошиві росіяни?
Тиф на той час був досить поширеною хворобою в солдатських окопах, проте саме українські війська він вразив чомусь чи не найбільше. Це зумовило чимало чуток, а бійці в мемуарах писали, що проти українських армій була застосована біологічна зброя.
Дослідниця Олеся Ісаюк називає спалах епідемії тифу в тогочасній Україні “великою загадкою, адже плямистий тиф вважається інфекцією, яку стабільно фіксували у західних регіонах України, її наслідком мав би бути успадкований імунітет. Однак епідемія 1919 року чомусь фактично паралізувала УГА, чия чисельність сягала 100 тис. Зрештою, “ще щось мало статися, щоб епідемія спалахнула не в холодний період. До того ж, стан Червоної армії у той самий період був не кращий, то чому ж вона не стала жертвою тифу в таких самих масштабах, як УГА?” – запитує науковець.
Історикиня зауважує, що незадовго до того, як створений французами польський корпус Галлера мав вирушити на галицький фронт, з Інституту Пастера були викрадені штами плямистого тифу. “Після того, як корпус розпочав бої з УГА, серед бійців останньої спалахнув тиф, який поступово сягнув масштабів епідемії. Версію бактеріологічної війни висував багато хто, нею пояснювали і несезонність тифу, і руйнівність епідемії, і винятково трагічні наслідки. Але збіг у часі не обов’язково означає логічну пов’язаність”. Хоча тиф не оминув і польської армії, “подібної тифозної катастрофи не зазнала жодна інша армія. Тож плямистий тиф і далі залишається “великою невідомою” української історії. Навряд чи знайдеться розгадка — адже залишилися тільки свідчення й статистика”, – переконана Олеся Ісаюк.
Однак за іншими джерелами, тиф могли принести росіяни. На початку Першої світової війни з глибинних районів Російської імперії, Сибіру та Середньої Азії, набрали тисячі “поголовно завошивлених” призовників, які до того ж, не зажди дотримувалися особистої гігієни. Оскільки тиф викликали воші, мільйони російських солдатів жили в окопах в умовах антисанітарії. А коли після битви під Танненбергом до німецького полону потрапило близько 100 тисяч російських вояків, в таборах військовополонених на території Німеччини та Австро-Угорщини відбувається масовий спалах тифу.
Медичні та санітарні служби у європейських країнах перебували в значно ефективнішому стані, ніж в Російській імперії, до того ж, великий вплив мав також загальний рівень національної гігієни, який суттєво відрізнявся у французів, німців, британців чи італійців та російських селян, калмиків, монголів та чувашів у складі російської армії. А далі, серед численних переміщень мільйонних мас людей по залізницях та окопах, тиф рознісся по всіх фронтах Світової війни та перекинувся на вояків армій УНР та УГА, які, не маючи змоги через закриті кордони закупити медикаменти, зазнали, в тому числі й через епідемію, воєнної та політичної катастрофи.
Що було далі?
Безумовно, не лише один тиф став головною причиною поразки українських армій у 1919 році, але й у сукупності з нестачею зброї та боєприпасів, відсутністю іноземної підтримки, взаємною ворожнечею українських лідерів та низьким рівнем національної свідомості населення, частина якого підтримувала більшовиків та анархічних отаманів, епідемія стала однією з найтяжчих трагедій для українських Національно-визвольних змагань.
Після підписання Петлюрою вимушеного, але зрадницького щодо галичан Варшавського договору, більша частина армії УНР та роззброєний Корпус Січових Стрільців були інтерновані до польських таборів. На території “союзників” українські воїни не переставали масово гинути від тифу. І лише після тривалих зусиль Євгена Коновальця, польська влада дозволила виділити для шпиталю приміщення Луцької тюрми та відокремити хворих бійців від здорових. Проте, від тифу в Луцьку померло багато старшин і вояків, та мало не помер майбутній лідер ОУН Андрій Мельник. Подальші спроби відвоювати українські землі в союзі з поляками, у формі партизанських рейдів “зимових походів” чи повстань на Наддніпрянщині, у Холодному Яру, не привели до успіху. Українську державу де-факто було втрачено у 1919 році.
Сьогодні, в нелегкі часи війни з Росією, відсутності міжнародної підтримки та глобальної пандемії коронавірусу, ми знову можемо наблизитися до умов, подібних до становища УНР 1919 року, а українська державність та незалежність знову в зоні ризику. Українцям потрібно пам’ятати уроки історії, щоб збіг тих самих факторів, які рівно сто років тому зруйнували українську державність, не призвів до повторення цієї трагедії у ХХІ столітті.
Джерело
