мого прадіда — діда мого батька — з’їли в 33-му, їх знайшли —
двох молодих дівчат — вже прямо під Єлисаветградом, куди батьків дід пішов у пошуках шматка хліба. вони смажили його печінку на вогнищі. мій дід,батько мого батька, мусив також йти у Єлисаветград- на упізнання тіла свого з’їденого тата. ледь дійшов додому, напівживим…
моя мама, встувивши в університет Шевченка вже після війни, важила 46 кілограм, — ніяк не могла поправитися після Голоду. А хліб ховала під матрац усе студентське життя — нічого не могла з собою вдіяти. у мене лежать аудіофайли з її спогадами, записані на диктофон — вже кілька років після смерті мами минуло , а я все ще не можу їх слухати.
мій батько був єдиною дитиною, котра лишилась в живих на їхньому хуторі і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому — від людоїдів, бо його мати мусила щодня іти в колгосп.
А останні діти померли у колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди. Мій тато чомусь не схотів її їсти….
Коли тато згадував, як вони кричали — ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33.
тому я не прощу ніколи. моя ненависть абсолютна і чиста , як гірський кришталь.
я готова мстити у будь-який спосіб, бо помста — єдине, чого прагнуть мільйони безневинно убієнних.
А ще вони потребують нашої пам’яті.
Вічної, безнастанної і повсякчасної
Онукам, і правнукам, і пра-правнукам розповідатиму — скільки буду жити — про найстрашніший в історії людства геноцид. Донці вже розповідать не треба — це свічка у її вікні.
Galya Plachynda
