Мій прадід приїхав на цю землю працювати. І працював. Збудував хату на два крила. Викопав ставок у формі підкови разом із синами (в тому числі і з моїм дідом Іваном). Зміг поставити на ноги 11 дітей.
Ясно, що його розкуркулили. Висилали в Сибір, але щось не склалося, і йому дозволили доживати віку в своїй хаті. Він помер у 32-му році, під час голоду. Похований під цією яблунею на городі. Знаєте, чому тоді ховали біля хати? Щоб свіже тіло не викопали і не з’їли.
Сьогодні я не плачу за ним. «Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ». Я не плачу. Я накопичую гнів.
Я хочу, щоб кожна тварюка, яка хоче повернути сюди Совєцький союз чи Русскій мір, знала – я все пам’ятаю.
Я нікому і нічого не пробачив.
І доки б’ється моє серце, ви на мою землю не повернетеся.
Олексій Захарченко
