Про суржик.
«Я не переходжу на українську, бо буду помилятися. Не хочу говорити суржиком, тому далі говорю російською».
Скільки разів доводилося це чути!
Або так: «Ето не украінскій, ето суржик, ілі гаварітє на літєратурном украінском, ілі не випендрівайтесь і гаварітє уже по-рускі».
Завжди дивувало, як деякі захисники російської мови переймаються ідеальною «чистотою» мови української!
Російською можна говорити на різних діалектах і соціолектах, вживати жаргонізми, свідомо і не свідомо помилятися — жодних проблем.
Але українською можна говорити лише «ідеальною літературною», причому не ясно в чому ж полягає «ідеал».
Якщо людина з Галичини і говорить так, як там прийнято — це діалектизм, тому це «суржик», все, це вже не українська. На Закарпатті, Волині, Слобожанщині, Центральній Україні свої діалектизми, це вже теж все «не українська», тому давайте вже по-русски.
Німецькій, французькій, англійській та будь-якій іншій мові можна мати діалекти і безліч різновидів та акцентів, але українській не можна. Це все «суржик», тому говорити нею взагалі не бажано і небезпечно.
А правда полягає в тому, що літературний стандарт будь-якої мови — це певний теоретичний конструкт, який по-перше весь час змінюється, по-друге у живій розмовній мові в чистому вигляді на 100% майже ніколи не зустрічається. Він потрібен перш за все для стандартизації письма, але і тут є купа нюансів, винятків та особливостей.
Цей пост в жодному разі не про те, що не треба намагатися говорити і писати без помилок.
Цей пост про те, що концепт «суржика» в Україні — концепт політичний, покликаний надалі утримати панівний статус імперської мови та культури.
Переходьте на українську.
Мова.
Київська класика жанру у сфері послуг (мушу визнати, зараз трапляється значно рідше, ніж років 10 тому).
Спілкуюся з дівчиною на касі, роблю замовлення. 10 моїх реплік українською — десять її відповідей російською. Дівчина відвертається і не відходячи від каси звертається до своїх колег на кухні українською: «Хлопці, давайте вже швидше робіть ту піцу!».
Розговорився з дівчиною, вона в побуті україномовна, але на касі в неї просто стояв блок на українську, якийсь неусвідомлений страх говорити з клієнтом рідною мовою, навіть якщо він до неї українською. Так працюють колоніальні комплекси, вироблені десятиліттями психологічного та фізичного терору.
Або ще приклад. Років так само з десять тому. Приходить до нас в офіс дівчина і розповідає, як їй відмовили у працевлаштуванні офіціанткою в ресторані. Причину сказали прямим текстом — «нашим посєтітєлєм будєт нєкомфортно, єслі іх будєт абслужівать афіціант с украінскім акцентом».
Тобто вже не лише українською «некомфортно», дєвушка, вам слєдуєт поработать над сваім праізнашенієм. Ми роботу з рестораном провели, вони навіть з переляку одні з перших у своєму гламурному сегменті зробили україномовне меню.
За моїми спостереженнями, саме сфера послуг довгий час була осередком найпослідовнішої побутової русифікації та українофобії, десь на рівні з професійним спортом. Останніми роками ситуація трохи покращилась, але без тиску вона не виправиться кардинально.
Це як з україномовним дубляжем. 15 років тому його ввели, і який стояв вой на болотах! В кіно ніхто не буде ходити, у нас нєт школи качєствєнного пєрєвода, ето насіліє і т.д. А тепер вже ніхто і не згадає, що колись не було української мови в кінотеатрах від слова взагалі. Всі звикли, все ок, а якість україномовного дубляжу значно краще за російську.
Тут буде так само, але треба не розслаблятися.
Андрій Іллєнко
