У дитинстві мені хотілося, щоб Україна стала штатом Сполучених Штатів Америки. Я думав, що таким чином водномить вирішаться всі фінансові й політичні проблеми нашої країни
Мабуть, найбільше до такої дитячої мрії спонукав голівудський кінематограф й американський спосіб життя, який у злиденних 1990-х роках видавався дитині із провінційного українського містечка раєм. Але була й іще одна причина: якось на уроці історії наш учитель Адальберт Ковач мимохіть сказав, що США — це країна, яка в разі загрози національним інтересам чи проблем у громадянина США в найближчій гірській криниці десантує підводну субмарину і захистить своє.
Держава, яка здатна на все, щоб захистити себе та своїх громадян, викликала в дитячій увазі щире захоплення й повагу. Хотілося, щоб і Україна була такою. До слова кажучи, син цього нашого вчителя, етнічний угорець і патріот України, загинув смертю героїв під час боїв за Дебальцеве…
Я згадав про все це, міркуючи про трагічну долю сержанта-розвідника Ярослава Журавля, який кілька днів лежав поранений на полі бою з російськими найманцями й чекав на допомогу. Про саме того Ярослава Журавля, який у білому шоломі та бронежилеті з дозволу ОБСЄ вирушив за підступно вбитим українським воїном, але разом із групою побратимів потрапив під прицільний вогонь найманих російських убивць. У мережі можна побачити відео з коптера: сержант Журавель живий, надає собі медичну допомогу. Минуло три дні, але сержанта так і не вдалося врятувати з-під обстрілу, і герой-захисник України помер без води й допомоги…
Хочеться вити від болю, усвідомлюючи, що ця жахлива історія трапилася майже паралельно із цирком у Луцьку, в якому зіграли двоє акторів — терорист і президент. Записати відосик — завжди раді, а врятувати підступно пораненого бійця — ні, не чули… Як соромно за цю владу й державу, яка не змогла витягнути з поля бою сержанта-розвідника Ярослава Журавля!
Щоб не зашкодити так званому «мирному процесові», мабуть. Адже ввечері 22 липня на сайті президента з’явилася інформація під заголовком «Прорив у Мінському процесі». Замість того, щоб рятувати своїх громадян, президент далі поширює байки про можливість миру з убивцями. Насправді прорив не в Мінському процесі, а прорив гнійного чиряка боягузтва й готовності до капітуляції нашої влади.
Бо від цієї історії волосся стає дибки. Не від підступності кровожерних російських окупантів — із ними давно й назавжди все зрозуміло. А від того, що Україна не спромоглася врятувати свого воїна, що не було проведено жодної спецоперації, жодна «умовна субмарина» не з’явилася й за всяку ціну не врятувала життя Ярослава Журавля. У його трагічній долі й у цих моторошних днях повільного конання на спеці — немов квінтесенція гібридної капітуляції нашого часу…
Врятувати сержанта Ярослава Журавля (за аналогією з культовим фільмом «Врятувати рядового Раяна») — це те почесне завдання, яке у важку хвилину могло об’єднати не лише армію, не тільки владу й опозицію, а й увесь народ. Якщо хочете, такий вигляд протягом цих мала мати наша національна ідея — врятувати сержанта Журавля. За будь-яку ціну: обстрілами артилерії й авіації, масованим наступом піхоти й танкових військ, щоб на місці ворожих позицій залишилася випалена земля, біла пляма на карті. Щоб урятувати сержанта Журавля — позаду своєї армії став би народ, достоту як у козацькі часи — з вилами й камінням, але став би й ішов боронити своїх.
Адже для цього й створена Україна — щоб обороняти своїх громадян. Більше жодна держава за нас не постоїть. І тому кожен воїн, який воює під прапором України, має бути впевнений: його врятують, чого б це не коштувало. Тільки маючи таку впевненість українські солдати йтимуть у бій і даватимуть відсіч окупантам. Знаючи, що Україна своїх не кидає — ніде й ніколи. Але виявилося, що кидає, ще й радіє «проривам у мирних переговорах»… Тьху!
Андрій ЛЮБКА (Український поет, публіцист, перекладач)