Страшно подумати, але я ще застав той час, коли 7 листопада нас ганяли святкувати Велікій Октябр. Я вже тоді підозрював, що це алогічний зсув часу, адже чому Октябрь святкується в листопаді? Тепер же, коли моя незалежна країна прожила чверть століття, той самий зсув часу я відчуваю досі.
Роззираючись по наших західних сусідах, я бачив, як поступово в їхніх суспільствах (теж поневолених і комунізованих) зникала радянська людина. Ідеологічно зґвалтована, з вивернутими мізками «радянська людина» повсюдно відходила в минуле. Всюди, крім нас. І Росії. І всього русміра, який кинув виклик модерному часу і почав не лише зберігати, але й свідомо плекати радянську людину, дбайливо дмухати на неї і заохочувати розмножуватися.
Скоро буде 30 років, як Радянський Союз здох – але радянська людина понині править бал у вже незалежній Україні.
Цю страшну війну я розцінював як історичний шанс остаточно звідти вирватися. З м’ясом, з кровію видертися з червоних лабет 20-го сторіччя.
А радянська людина не схотіла. А радянська людина відчула небезпеку втратити свою порожнечу, свою приналежність до чогось давно зниклого. Радянська людина почала вимагати поваги до своєї ліні, ледарства, саботажу. Радянська людина почала пишатися своїм ретроградством. Радянська людина почала відчайдушно тягнутися до того міра, звідки сюди летять кулі й снаряди. Радянська людина не захотіла рвати з отруйним минулим чи бодай пробувати переосмислювати його.
Радянська людина досі просить лишити її в спокої і не нагадувати про її історичну ущербність. Вона просто хоче бути собою, що означає бути чужою до всього українського.
Радянську людину ніззя ображати – бо на її сторожу в повен зріст стала зелена держава. Зелені – це недостиглі червоні. Всього-навсього вони ще молоді. Але в них усе ще попереду.
Забери з української арени «воинствующее меньшинство» — вони навіть не соромилися би святкувати весь совєтський епос, колорадську стрічку зробили би синонімом до синьо-жовтої, не махалися б із вивченням українського «наречія», читанням історичних довідок про «бендеру», заграванням до патріотичного наративу.
Я, зрештою, був би й не проти зоставити радянську людину як карикатурне нагадування про страшні часи більшовизму, як живий результат трагічних дослідів над людиною – але ж ні, радянська людина хоче проголосити себе основним населенням і вимагає себе обслуговувати.
Культурно, мовно, ідеологічно, медійно, історично – все, все, все в нашій країні хочуть спрямувати на сервісне обслуговування радянської людини. Замість того, аби потягнути радянську людину в епоху модерну і там змусити загубитися – наша недостигла влада здійснює алогічний зсув часу і всі ресурси держави спрямовує не на зростання вільного українця майбутнього, а на примхи мавзолейної радянської людини. А треба просто вибрати.
Десовєтизація мала би стати національною стратегією сучасної України. Десовєтизація всіх сфер. Оголошення радянської доби як окупаційної і людиноненависницької. Так, як це трактується у всіх західних державах-сусідах: соцтабір був табором, огидним і трагічним. І ніхто там не дозволяє собі глорифікувати комуно-гетто. І тому в них за чверть століття радянська людина поступово зникла як вид. Бо ніхто не питав, чи радянській людині, яка оспівувала тишу в бараці, до вподоби різкі зміни. Ніхто не бавився з почуттями симпатиків Сталіна, ніхто не зважав на багатолітні звички сограждан.
І ось вони члени ЄС і НАТО – а ми досі вовтузимся з ніжними почуваннями радянської людини, що навіки застрягла в минулому.
Я раніше думав, що до цього докладеться його величність Час — ця неспростовна сила, яка все одно історію робить історією. Але ні. Час безсилий, якщо держава зумисне робить ставку на потомків Велікого Октября.
Співіснувати з радянською людиною – ми вже маємо досвід. Тут інше: я сподіваюся, що ми занадто еволюціонували, аби зараз дозволити радянській людині отак легко потягнути нас у світ мороку.
Ostap Drozdov
