Про 700 кілометрів у бронежилеті, ступор під час обстрілу, рогалики від бабусі, необхідність оперувати на передовій, своє «зникнення безвісти», чергу біля ніг залицяльника, запитання, на яке немає відповіді та чорно-білі фотографії.
«ЯКЩО ТИ ТАКА, БЛ#ДЬ, РОЗУМНА — ВЗЯЛА БИ І ПОЇХАЛА ТУДИ»
До 2013 року я жила в Одесі. Навчання, тексти, переклади, робота у сфері туризму у міській раді, акції проти корупції або проти незаконних забудов, допомога дітям-сиротам — таким був сталий ритм і стиль мого життя. Дуже добре пам’ятаю день, коли я виїхала у Київ на Майдан. Включила телевізор у спальні, подивилася новини і зрозуміла: «… Мені треба їхати». Для мене таке рішення було природним.
Спочатку я їздила до столиці і поверталася назад. Але у якийсь момент залишилася на Майдані. Я мала там бути. Зокрема і для того, щоб надавати першу допомогу. У моїй родині були люди, які мали відношення до медичної справи…
Всі фото у матеріалі — зі сторінки Дарини у Facebook
У квітні 2014 року, коли українським Слов’янськом тільки-но почали ходити зелені чоловічки, там загинула перша трійця хлопців. Це були Юрій Дяковський, Юрій Поправка та Володимир Рибак. Вбили їх важко… Взяли у полон, дуже довго мучили. Юрка Дяковського потім опізнали за шрамом на шиї. Цей шрам залишився після операції, яку я робила йому на Майдані. У нього тоді було вогнепальне поранення.
Так сталося, що під час Революції Гідності мій друг, режисер, зняв на відео як я колупаюся у шиї Юри. І коли Юра помер, його батьки подивилися в інтернеті цей ролик, його мама зі мною зв’язалася та запросила мене у Стрий. Я поїхала, поговорила з нею… Момент смерті Юри мене дуже сильно рубанув.
Крім того, деякий час я на запрошення випадкового знайомого викладала першу медичну допомогу у Макарові, де збиралися на стрільбища добровольці. Якось на заняття туди приїхав хлопець років тридцяти. Сивий-сивий. Всі говорили про щось, а він ходив собі мовчки і курив багато, страшенно багато… Вночі, коли він вже вкладався у спальник неподалік від мене, я побачила, що спати він лягає у розгрузці з гранатами. «Чувак, реально? Ти лягаєш біля мене спати — і у тебе гранати в розгрузці? Ні. Ви знаєте, ви мене, будь ласка, кудись перекладіть…» — попросила я. І тут хлопець розвернувся до мене:
-А давай поговоримо?
-А давай…
Я побачила, що він щось крутить у руках. І зрозуміла, що він зараз буде курити траву.
-Я спати не можу, — перехопив погляд він. — Це для того, щоб спати.
Потім він подивився на мене, і додав:
-Ти така розумна, нам розповідаєш усе — і так потрібно, і сяк… А у мене на всю роту — один ветеринар. Ти думаєш, що у нас там ого-го які важкі поранення? Та ми вмираємо лише тому, що у нас кров з усього взводу вміють спинити одна-дві людини. Інші — злізли з комбайна та пішли воювати. У Києві сраку гріти добре, звичайно. Але якщо ти така, бл#дь, розумна — взяла би і поїхала туди.
Брати на «слабо» — дуже погана ідея. Дійсно погана. «А дійсно, чого я така розумна тут, у Києві, грію сраку?» — подумала я, і почала збирати гроші. Купила собі форму, бєрці. Друзі скинулися мені на плити у бронік. І я почала шукати на фронті місце, куди мене візьмуть…
«ЦІЛУ ДОРОГУ З КИЄВА НА ФРОНТ Я, ПРИДУРОШНА, ЇХАЛА У БРОНІКУ»
На стрільбищі у Макарові я познайомилася з покійним нині Ігорем Пановим, Ханом. І я сказала йому, що хотіла б потрапити у місце, де немає медиків, немає парамедиків, немає ветеринарів — нікого. Туди, де я потрібна.
Хан знав про один взвод, де медик нібито трохи поїхав «кукухою» — і хлопці лишилися фактично без медика. «Але це Щастя, недалеко від ТЕС, — підкреслив Хан. — Я б тобі туди їхати не радив». У той момент я погано розуміла куди збираюся їхати. Погано розуміла реальну картину війни. Але вирішила їхати. «Давай, давай, дзвони туди. Будемо щось вирішувати», — відповіла я Хану.
Відвезти мене на Луганщину машиною несподівано погодився один зі знайомих Хана. Жила я тоді на Нижньому Валу. Знімала кімнату у хазяйок. Це була нібито сцена з якогось фільму, коли у центрі Києва, у маленькій кімнаті, дві тьоті одягали на мене форму та шнурували мені бєрци, а потім — одягали на мене бронік і каску. У цій формі, у броніку, у касці, з величезним рюкзаком я сіла у машину. У броніку! І цілу дорогу з Києва на фронт я, придурошна, їхала у цьому броніку…
Потім ми приїхали у Старобільськ. А там — страх. Всюди. Людей на вулицях було дуже мало. І у цих людях також був страх… Ти ніби потрапляєш у хорор, і думаєш: «… А як далі?»
Далі приїхав УАЗік, і мене повезли на профілакторій, де був мій взвод. Назустріч вийшов мій чарівний командир, Вікторович. І запитав: «А це хто, бл.., взагалі така? Якого хєра ви її сюди привезли? Везіть її назад. Ви що? Думаєте, що я буду за неї якусь відповідальність нести?»
А я ж приготувалася. Я купила бронік, купила медичні інструменти. В сенсі — везіть її назад?..
- Ти вмієш розбирати і збирати автомат? — поцікавився тим часом Вікторович.
- Нє…
- А ти взагалі тримала у руках автомат?
- Нє…
- Ти крос у бронежилеті будеш бігати? Бо в разі чого — тебе тут на руках навряд чи хтось буде носити…
Я розуміла, що зараз здохну. Адже я цілу дорогу їхала у броніку… Бо їхала ж на війну! Це реально смішно… Але тоді я сподівалася, що вже доїхала, що зможу вже трохи розслабитися… Вікторович тим часом виніс мені автомат. І сказав:
-Я зараз піду покурю, а ти мені його розбери і збери. Якщо розбереш і збереш — я подумаю.
Поруч сиділи хлопці. Ну, як хлопці — мужики років по 40-50. Хтось із них Афган пройшов, хтось Югославію, а хтось і те, і інше. Вони, напевно, також не могли зрозуміти, якого хєра я приїхала сюди… Вікторович пішов курити. А я з допомогою цих чуваків, які мене або пожаліли, або просто розуміли, що їм потрібен медик — розібрала і зібрала цей автомат. Потім повернувся Вікторович, розібрав його знову, і сказав: «А тепер я буду дивитися як ти його збираєш». Не знаю, як я його зібрала… Але зібрала.
-Чудово, — сказав Вікторович. — А тепер бери автомат, застібуй краще бронежилет і виходь. Тепер треба трохи побігати.
На спалаху адреналіну я почала бігти. Біжу я у броніку, у касці, з цим автоматом, і думаю: «Мамо, нащо я сюди взагалі приїхала? Їм потрібен, бляха-муха, медик, парамедик? Чи термінатор? Бо якщо потрібен термінатор, на якого вони будуть реально розраховувати на бойових, то…»
Хід моїх думок перериває обстріл. Гарно кладуть стодвадцятими — аж здригається профілакторій. Я тільки приїхала, я ще не можу зрозуміти хто я, де я, нащо це все — а тут одразу концерт… Але у той момент у взводі було кілька поранених. І я… Просто почала працювати.
Коли закінчився обстріл — всі сіли, закурили. І Вікторович сказав: «Ну, що ж, нормальна жіночка. Працює добре. То можемо і залишити…» Все це відбулося впродовж години після мого приїзду.
«Думай, — додав командир, звертаючись до мене. — У тебе є час до вечора, поки тут є волонтери. Увечері вони будуть їхати, і ти можеш з ними поїхати назад. Якщо ти гадаєш, що тут мультики якісь — то ні… Ти можеш поїхати увечері».
Я посиділа ще. Подивилася на всіх цих людей навколо. Зрозуміла, що я щойно зібрала цей бл#дський автомат і побігала. Сказала: «Чуваки, я є». І тепер поїду? Ні. Я лишуся.
І так я у них лишилася…
«ВІН НАМОТАВ МОЇ КОСИ НА РУКУ І МОКНУВ МЕНЕ У ВОДУ»
Увечері того ж дня знову був обстріл. Мене поселили у кубрику, і тільки-но я розклала свої речі і розслабилася трохи — ударною хвилею вибило двері, скло посипалося… І у мене стався ступор. Я просто вклякла, хоча під час першого обстрілу спокійно почала працювати. Тіло зовсім перестало слухатися мене. Один з ветеранів Афганістану з нашого взводу тоді зорієнтувався. Поруч стояло відро з водою, він намотав мої коси на руку і мене, ніби маленьке кошенятко, мокнув у цю воду. І знову, і знову… На третій раз я почала рухати руками і ногами. (Далі під час обстрілів я падала або втискалася у стіну. І на гражданці також — добрих три місяці я так само, як на обстріли, реагувала на салюти. Могла впасти посеред вулиці. Спрацьовували безумовні рефлекси).
Моя мама живе в іншій країні, спілкуємося ми рідко. Систематично я спілкуюся з бабусею і дідусем. І ось бабуся дзвонить — а я вже на війні… І я кричу у трубку: «Бабо, я у метро! Я спускаюся у підземку! Тут поганий зв’язок! Потім наберу. Давай, все, давай!» Один раз, другий, третій… І так — близько трьох тижнів. «Ба, я їду, у мене робота, так багато роботи! Я дуже поспішаю, ба!» У якийсь момент бабуся знову мені телефонує, а я боюся, що вона почує, як гупає. І кричу, як завжди: «Ба, поганий зв’язок, спускаюся у підземку!» І тут бабуся каже: «Стій. Скажи мені лише два слова: ти там?» І я така: «Там».
Бабуся з дідом завжди підтримували мене. Була навіть історія, коли у поля між 29 і 30 блокпостом вони передали мені ящик рогаликів. Ані бабуся, ані дід, не знали де саме я перебуваю — знали лише, що десь у районі Щастя. У своєму містечку на базарі вони зустріли волонтерів, які збиралися їхати у бік Щастя — і принесли їм той ящик з рогаликами, які напекла бабуся. Принесли також бараболю і все таке інше. «У мене у Щасті онучка. Ви її маєте знайти, вона там одна така. Звати її Даша, але всі кажуть — Даринка. Ви її знайдете…» — запевнила моя бабуся волонтерів. Такий сюр — шукати у Щасті якусь Даринку, бабуся якої сказала, що вона така одна… Я не знаю, як ці люди мене знайшли, у кого вони питали про мене. Але вони знайшли мене у полях — і залишили мені цей ящик. Бабусиним почерком на ньому було написано: «Даринка Рудик. Щастя. Хлопчичкам. Вогонь. +++…» Всередині був також лист: «Хлопчички, їжте! Дашенька, погодуй хлопчичків!» Це мій найкращий спогад з війни.
Чи доводилося на передовій оперувати? Так. Був, наприклад, випадок, коли уламок влучив чоловікові у ліпому, і дуже сильно йому її роздерло. Необхідно було щось робити. Ніякої можливості вивезти його не було. Довелося все чистити, історію цю видаляти. Різне бувало… Багато було роботи. Один лікар, який живе зараз у Німеччині, служив тоді в Авдіївці і дуже сильно допомагав мені препаратами та хірургічними інструментами, а також давав поради.
«Я ПУСТИЛА ЧЕРГУ У НЬОГО БІЛЯ НІГ»
Страшні спогади стерлися. Я хотіла, щоб вони стерлися… Залишилося хороше.
Коли ви всі голодні, коли з водою біда — а з тобою діляться останньою водою. Коли в тебе місячні, ти ходиш — і розумієш, що у тебе штани у крові. Але ніяких смішинок з цього приводу немає. Хлопці знають, що будуть їхати у штаб, і хочуть купити тобі прокладки або тампони. Але всім соромно, це табуйована тема — і запитати тебе про це вони відправляють наймолодшого, Саню. «Коротше, які там тобі ці штуки треба купити? — ніяковіє Саня. — Філін сказав, що треба піти спитати у Даринки…» Потім тобі привозять тампони, і ще докуповують якусь шоколадку.
Це сім’я. Це люди, з якими мені було дуже безпечно, незважаючи на різні неприємні моменти, які також траплялися. Був, наприклад, чувак, який набухався і прийшов мені з гранатою мститися за те, що я йому зробила боляче, коли зашивала. Ще був боєць, який відкрив по нашим пальбу з ПКМ — у нього якась «білочка» була. Обидва вони швидко поїхали додому. Але у такі моменти розумієш: потім, звісно, напишуть, що у тебе снайпер влучив, і цю красиву історію розженуть медіа, і всі думатимуть, що ти померла, як герой… Але свої будуть правду знати. І ця правда буде страшенно гіркою.
Спочатку я була неоформлена. За документами мене ніде не було. У лютому 2015 ми мали їхати у поля, перед цим ми поїхали у Старобільськ, і мене там швидко призвав місцевий військкомат. Оформили мене на посаду радіотелефоніста, хоча я той радіотелефон ніколи не бачила. Але мені було байдуже. Пишіть…
Наш командир зробив багато для того, щоб ми всі були оформлені. Щоб мали всі УБД. Під час боїв за Дебальцеве наш взвод також хотіли туди відправити, і командира викликали у штаб. «Можете мене прямо тут у штабі розстріляти — я своїх туди не поведу», — сказав він там.
У якийсь момент згодом нам треба було зробити вхід і вихід із сектора. Ми приїхали у штаб — і дізналися, що всі ми зникли безвісти і списана енна кількість стволів. Я стою у штабі і кричу: «Як я зникла безвісти під Дебальцевим, якщо я ось стою?..»
Потім нам наказали звільнити профілакторій. Вікторович відмовився. Відтоді на профілакторій приїжджали якісь серйозні бородаті хлопці зі стволами, і щось вони там вирішували з нашими.
Якось я їздила до розвідників, бо у них були поранені. Вони вирішили пожартувати, і подарували мені муху. Коли мене привезли назад — я не знала, що у нас якісь розбірки, аж до «якщо ви з профілакторію з’їжджати не будете — ми вас всіх тут перестріляємо»… Я заходжу. На плечі у мене муха. Я іду — дівчинка, довгі-довгі коси, муха… І бородаті запитують наших: «О, а це ваша проститутка місцева? Ваша військово-польова дружина?» Тоді я вперше побачила, як мої чуваки, які намагалися поменше вступати у конфлікти з штабними або якимись чинами, пересмикнули затвори і сказали: «Ану, іще раз повтори…»
До мене у підрозділі була якась тьотя-парамедик, яка нібито з кимось крутила романи. І коли я тільки-но приїхала — до мене прийшов боєць доволі високого рангу. «А може, ми останній раз живемо… Та давай… Та ти що, особлива?» Мені видали особистий АКС. Я взяла його до рук і попросила відійти від мене. Боєць почав мене сіпати. «Я тобі сказала відійти, бо я тобі прострелю коліно», — повторила я. Він знову почав мене сіпати за плече — і я пустила чергу біля його ніг. Всі збіглися. Хотіли догану винести… Але я пояснила командиру, що я не для того приїхала. І що якщо мене хтось буде сіпати…
… Так всі зрозуміли, що ця — чокнута. Що до неї не треба підходити, з нею треба обережно. Але водночас у хлопців з’явилася до мене якась повага. «Що, реально приїхала працювати? Не шукає мужика?»
«ВСЕ, ЩО Я МОГЛА РОБИТИ — ЦЕ ПЛАКАТИ»
На передовій я пробула рік. Потім я вже погано вигрібала роботу. Погано вигрібала новини про загиблих. Інколи ти розумієш, що твій запас міцності, який ти собі відвів на якусь справу, просто закінчується. Що якщо ти залишишся — ти розсиплешся. Я підійшла до командира і сказала: «Вікторовичу, я більше не можу. Шукайте когось на заміну».
Розвідники дуже сильно посварилися зі мною, коли дізналися про це: «Може, ти просто у відпустку поїдеш — і повернешся назад? Ти того витягнула, цього витягнула, а тепер нас залишаєш? Ти що, зрадниця?! Що у тебе в Києві — чоловік, діти? Лишайся! Ми тут вже сидімо чорт-зна скільки, а у нас діти є, родини є! Що ти нашим жінкам скажеш?» Адже були ситуації, коли я рятувала хлопців — а потім дзвонили їхні дружини, дякували… Казали, що їх чекають діти… А один боєць трави нарвав, перемотав її скотчем, і сказав: «Дивись, я тобі букет подарую, щоб ти тут залишилася».
Але у мене було якесь передчуття, як мені здається. Мені здавалося, що якщо я залишуся на передовій у цьому стані, я помру. Коли тобі погано психологічно і фізично — ти перестаєш бути продуктивною, ти тягнеш усіх назад. А їм треба воювати.
… З війни я повернулася сива. Але моє повернення протікало просто — бо на той момент я зустрічалася з хлопцем, який робив для цього усе можливе. Він пройшов зі мною ті стадії, коли у мене трусилися руки, і я перебила йому увесь посуд вдома. Я спати не могла. У мене були дуже складні реакції на звуки.
Хлопець почав шукати способи відволікти мене від цього. Я багато подорожувала, багато спілкувалася з людьми. Часто їздила в Одесу. І зрозуміла, що з хазяйками жити більше не можу, що мені потрібен власний простір… Один з моїх друзів тоді сказав, що у нього є друг, Андрій Дубок, якого вдома у Києві немає практично ніколи, бо він гірський гід, він майже постійно у горах. «То, може, ти б з ним домовилася, платила лише комуналку і жила. І з хазяйками жити не треба буде, і суттєва економія» — порадили мені. І ми з Андрієм домовилися.
У ті часи я багато писала, писала багато текстів… Але у якийсь момент важлива для мене людина сказала: «Теж мені, блогер великий, велика журналістка! Пише вона у своєму ФБ. Нащо? Чого ти хочеш?» Це мене дуже різануло… І я перестала писати. Зовсім. Але у Андрія Дубка був фотоапарат — і я взяла у руки фотоапарат та почала знімати. Фотографія стала моїм способом говорити.
У 2018 році у мене народилася донька. І сталася моя особиста історія, яка мене дуже тригернула… Все вилізло на поверхню — ПТСР, депресія, повна апатія… Мені просто не хотілося іти додому. Або я лягала спати і казала: «Я не хочу прокидатися завтра. Я не бачу більше сенсу». Це було відчуття абсолютної безпорадності перед усім, що відбувається навколо. Я ставила собі питання: для чого загинуло стільки класних людей? Ну, реально, для чого?! І у мене не було відповіді… Я плакала. Було дуже важко. І все, що я могла робити — це плакати. Яна Зінкевич тоді приїхала до мене, ми дуже класно поговорили, і вона сказала: «Тобі треба йти і до психотерапевта, і до психолога, бо я за тебе боюся».
Я звернулася по допомогу до фахівців. І знову взяла у руки фотоапарат та почала знімати — знімати портрети людей. Мені хотілося таким чином знаходити щось справжнє у них…
Потім виявилося, що мої фото потрібні людям, і вони готові платити за них гроші… Я страшенно вдячна тим людям, які у мене першими замовляли фотосесії. Вони зробили для мене дуже багато. Вони, можливо, розуміли, що на той момент мої фотографії — це не верх мистецтва. Можливо, за ті самі гроші вони могли зробити набагато кращі фотографії у когось і десь. Але вони йшли і робили їх у мене. Можливо частково тому, що вони знали — частина грошей іде на допомогу іншим ветеранам, яких я знаю, і які про допомогу самі ніколи не попросять…
Я виграла згодом грант від МОМ та пішла вчитися до школи фотографії. Потім виграла ще один грант і купила дуже хороший об’єктив. Потім мої фото почали займати якісь призові місця на конкурсах… І я зрозуміла, що я можу. Бачу щось.
У мене специфічний стиль. Я роблю лише чорно-білі фотографії. Чорно-біла фотографія для мене — про сміливість бути собою. Мені дуже хочеться знімати людей, які знають себе і готові приймати себе. Які розуміють свою цінність і бачать, що вони красиві — і для цього не потрібно їх фотошопити.Источник: https://censor.net/ru/r3259080