Після зустрічі в Мінську величезний вал коментарів зводився до одного – «зрада» чи «перемога», молодець Зеленський чи Порошенко був кращий. При цьому кожен коментатор виходив з якоїсь своєї внутрішньої переконаності щодо намірів Росії. Ця аксіоматична частина вітчизняного політичного дискурсу практично не рефлексується, а відтак між прихильниками різних версій (аксіом!) діалог є принципово неможливим.
Щоб здолати цю прірву, зробимо побіжний розтин колективної свідомості на предмет уявлень про справжні наміри і бажання керівництва РФ та спробуємо оцінити їхню вірогідність. Переконаний, що саме з цієї точки зору слід розглядати результати переговорів у Нормандському форматі.
Отже, Росія, теоретично, може мати стосовно України три плани. Принаймні, їх, як сказано вище, можна виявити в анамнезі більшості міркувань і оцінок наших коментаторів.
Найбільш патріотична частина українського інтелектуального співтовариства вважає безсумнівним те, що Путін хоче приєднати Україну до Росії. В той, чи інший спосіб, але відновити залежність політичну, економічну, витравити «націоналізм» і утвердити «русскій мір» на нашій землі. Є версія, що йдеться про «приєднання» не всієї України, а лише її «близької» частини – можливо, за винятком Галичини, а можливо, лише Новоросії, — про що неодноразово говорили російські очільники, від Путіна до Жириновського включно.
Але у мене є певні сумніви в тому, що такий план є актуальним на сьогоднішній день. По-перше, це принесе величезне навантаження на централізовані ресурси імперії, які вже сьогодні перебувають на критичних позначках. А далі буде ще сутужніше. По-друге, практичні дії РФ говорять про інше. Вперте намагання позбавити Україну транзиту газу свідчить, що контролювати цю територію Путін не збирається. Так само з Донецьком і Луганськом. Якби Росія справді хотіла «загарбати» Україну, то вона б спрямувала потужні ресурси на те, щоб створити на окупованій частині Донбасу рай земний. І це було б найкращою агітацією за створення нових «народних республік» і зміни настроїв у цілій Україні.
Але ні. Все відбувається навпаки. Донбас перетворюється на пустку, з нього витискаються останні ресурси, а серед можливих «лідерів Новоросії» проводяться регулярні чистки, після яких залишається на плаву якийсь невиразний окупаційний шлак.
Можливо, не вистачає ресурсів. Бо навіть в Криму Медведєв змушений був казати, «денег нет» і «всем хорошего настроения». Так отож.
Версія про захоплення України як мету політики Путіна виходить з історичної логіки споконвічної «боротьби за незалежність» та «боротьби за поневолення». Її прямою протилежністю є уявлення про Росію як «нормальну країну». Прихильники такого підходу не визнають імперської природи сучасної РФ. Нинішній конфлікт вони розглядають як непорозуміння, яке можна вирішити «десь посередині», і для цього треба лише «поговорити з людиною». Ці «розуміючі Путіна» спостерігачі дуже поширені в Європі, а останнім часом усе більш утверджуються і в публічному просторі України.
Однак цей погляд не витримує випробування практикою. Той, хто зіткнувся особисто з російською зброєю, російською дезінформацією, російською ненавистю до всього українського за змістом, а не за формою, ніколи не повірить у «діалог» і в «порозуміння».
Схоже, що в Парижі Володимир Зеленський також зазирнув в холодні очі війни. Війни на знищення. Тому третя версія щодо плану Путіна мені здавалася найбільш вірогідною ще шість років тому, після пам’ятної спроби 11 грудня 2013 р. розігнати київський Євромайдан. Суть її проста: Росія хоче просто зруйнувати Україну. Вона не збирається брати на себе відповідальність за місцеве населення, не хоче мати проблем на міжнародній арені, тому намагається все зробити руками самих українців. Тим більше, що серед них вона має багато свідомих, а ще більше стихійних помічників.
На території України Путін організував керований хаос, який веде до швидкої деградації усіх форм соціальності та вичерпання ресурсів колективного виживання. І цей план послідовно реалізовується.
Завдано нищівного удару по промисловому потенціалу країни (проросійським олігархам привіт). Майже знищено транзитні можливості (ще є газогін і вихід до моря, але над цим росіяни працюють). Репутація України на міжнародній арені коливається між званням найбільш корумпованої країни та статусом найбільш набридливої прохачки допомоги та безнадійного «пацієнта» Європи і Америки.
Внутрішня політика України перетворилася на фарс із елементами собачих боїв та скандальних роликів у Ютуб.
З моральним станом суспільства справа не краща. Країна інфікована страхом, ненавистю і насильством. А політичні та медійні технології існують для того, щоб агресія спрямовувалася всередину з ефектом соціального автоімунного розладу.
Якщо розглядати цей план Путіна як найбільш вірогідний, то Паризька зустріч означила лише певний етап у його реалізації.
Найшвидший спосіб зруйнувати Україну – це, звичайно, легалізація проросійських маріонеток на Донбасі, розмивання патріотичного консенсусу всередині українського суспільства та управлінський хаос через зміни до Конституції і делегітимацію центральної влади і правоохоронної системи. Зрештою, до цього зводяться російські вимоги щодо виконання Мінських домовленостей.
Але в Парижі росіяни домовилися з європейцями про те, що поки що демонтаж української державності відкладається. Україна отримує передишку у вигляді заморожування конфлікту.
Але цей час Путін теж не буде втрачати даремно і від свого плану, звісно ж, не відмовиться. Тим більше, що всі інструменти у нього, як і раніше, в руках.
Джерело
