Ні, цей допис не про «кулічікі». Хіба що дотично…
Чую від чергового хлопчика в пісочниці оце от «мама, я сдєлал кулічік».
Не витримую. Звертаюся до його матері (на вигляд — до 30 років):
— Я перепрошую, скажіть, а звідки ваш син взяв оте дивне слово «кулічікі»?
— Нє понімаю, ізвінітє.
— Я до того, що в Україні такого немає — це суто російське.
— Ах, ви об етом.
— Так.
— Ми же в Одєссє, здєсь разговарівают на русском.
— Ніколи в Одесі не було ніяких «кулічів», завжди — лише «паски». Так само, як ніколи не було слова «свєкла». І російською теж говорили виключно «буряк».
— Ізвінітє, а вам откуда знать, как тут било постоянно?
— Мені? Та я от уже 33 роки тут мешкаю.
Пауза.
— Аааа. Ясно. Ну а я — только пять лєт.
— А ви звідки?
— С Вінніцкой області…
Навіть не знаю, що тут коментувати.
По маминій лінії я, до речі, теж подолянин…
Цікаво, вона і там, у Вінницькій області, «чєканіла на язикє»?…
Напевно, все ж таки, ні.
Але, на жаль, оці люди із провінції у своєму прагненні бути «как всє одєссіти», часто переходять грань абсурду, і прямують далі… Здається, вони ставлять перед собою завдання: «підлаштуйся, скопіюй, ні в чому не відрізняйся, або помри». Підлаштовуються сліпо, бездумно, без розбору…
Звідти і «кулічікі».
Прикро, що й нині, на тридцятому році незалежності, українські міста працюють такими собі машинами з перероблювання українців на малоросів…
Serhii Bryhar