— Що, доця, їси, да? Добре тобі. А от баба голодна… — з єхидним докором, від якого чіпс стає мені поперек горла, кидає пенсіонерка і протягує прикордоннику талончик. Я стою з ним поряд і, напевно, вона думає, що я теж службовець. Під посмішку людини, яка думає, що дуже круто тебе під…ла, проштовхую чіпс в стравохід, роблю посмішку на всі мої 31 і протягую їй пачку:
— Пригощайтесь. — але бабка не бере, відмовляєттся і нітиться. Хотілось погризтись, напевне, але не вийшло. Я посміхаюсь, ні на мить не розслаблячи губ, просто як людина з ментальними вадами, і не втримуюсь: — а що двох пенсій не вистачає, щоб купити щось поїсти? Чи в «нєзавісімой» затримують пенсію? Ну то ходімте, я вам куплю поїсти, коли так. Не можу дозволити собі вам голодувати.
— Та чого ти… я ж нічого… то я так… — і «голодающая» пенсіонерка дає дьору. До найближчого банкомату, мабуть. Знімати українську пенсію.
Вони йдуть, здається, сотнями. І в мене виникає відчуття, що всі вони якісь інші — люди з паралельного, іншого, світу. Як інопланетяни. Зі світу, який, на щастя чи на жаль, я побачити на власні очі не можу. Але який посиійно сниться, після чого я прокидаюсь в холодному поту і вчергове планую йти до психіатра. Люди з окупованої території. Люди з нашої землі, над якою чужі понаставляли триколорів. Люди, які щодня бачать ці триколори і цих чужих людей.
Перше відчуття — неймовірний жаль. Що між нами поставили ці пости, вагончики, талони. І що тут стоять прикордонники. Була б поліція чи військові — було б легше. Але тут прикордонники і дфс. Подумки я десяток разів повторюю мантру: «Це не кордон. Це — лінія. Це — тимчасово. Просто зараз так треба. Але це — ненадовго. Це — не кордоня ! Не кордон! Не кордон!».
А вони все снують повз в обидва боки. Десятками, сотнями. У багатьох всі рухи відточені до автоматизму. КПВВ працює, як добре налагоджений і змащений механчний годинник, і лиш зрідка хтось губиться і питає куди йти чи кому віддати талончик. Хтось посміхається, хтось бурчить собі під ніс. З десяток людей тягнуть по десятку ящиків яблук на тачанках. Так, тепер можна вивозити отак, ящиками в необмеженій кіьькості, ви не знали? Нещодавнє покращення, ага. Я дивуюсь терпінню і доброзичливості прикордонників. Хоча я не знаю, як їм вдається тримась.
«Одна бабуся якось сказала мені: «Спасибо, сынок, что помог. Когда наши мальчики сюда придут, я попрошу, чтобы они тебя не расстреливали» — розповідає один з прикордонників. Посміхається. Гірко так — «Пригостив маленьку дівчинку, а вона мамі: «мама, смотри, мне дядя-фашист мандаринку дал». Але і нормальних багато, наших».
Кілька разів мені хочеться заговорити з Ними. Запитати, як Там зараз, в тому зазеркаллі, яке ми називаємо окупованою територію. За два дні так і не наважилась заговорити. З жодним. Правду навряд скажуть. Погане навряд розкажуть — бо ж поряд десятки тих, хто можуть здати і забезпечити путівку в підвали «маладой ріспублікі». Ризикувати ними було б тупо. Так само тупо, як і слухати напівправду. Або начвертьправду. Перекинулась лиш парою слів з хлопцями, які возять в інвалідних візках пенсіонерів на той бік за грубі гроші-на моїх очах одна з пенсіонерок віддала за таке «таксі» 200 грн.
Але наші прикордонники — круті, наші. З різних куточків країни. Привітні, вмотивовані. Один — виходив в 14-му з оточення на кордоні, був поранений, а зараз повернувся сюди, на Схід, вже на КПВВ.
КПВВ «Станиця Луганська» виглядає шикарно. Красиві вагончики, сервіс, лавочки, скляна зупинка, електрокари і новенькі автобуси для переправки на той бік. І втомлені харони за кермом електрокарів і автобусів. І новенький міст між «нами» і «ними». І маркер «наші» і «чужі», який носиться в повітрі, попри мовчання. І велика трагедія, якій, як і цьому снуюючому через міст натовпу, немає ні кінця, ні краю.
Євгенія Подобна