Під’їжджає маршрутка. Зупиняється. Заманює відкритими дверима. Попереду заходить фрау у чорній масці, на якій зображені великі червоні губи, в чорній шубі та в шапці з величезним рожевим помпоном.
Даючи водію гроші, вона промовляє до нього:
— Ета ж савсєм скора вам маршрутчікам нужно будєт гаваріть толька на мовє…
Водій, такий старий дядько, рахує їй решту і каже:
— Не поняв…Об’ясніть, пожалуста.
Фрау, хапаючись за поручні, пояснює:
— Ну как же, «миздобули» прінялі закон, што вся сфєра абслуживанія толька на мовє…Как оні задолбалі, ідіоти. Вєдь на русском же гаварілє ещчьо ва врємєна Кієвской Русі..
Я вирішив не чекати продовження цього словесного проносу, беру м’яко за лікоть фрау, заглядую їй в очі та лагідно звертаюся:
— Вам викликати «швидку»?
Фрау роздратовано скинула мою руку і промовила:
— Што?
Перекладаю їй:
— Вам «скорую» визвать?
Фрау:
— Зачєм?
Відповідаю їй:
— У Вас явні ознаки інваріативної когнітивно-дисасоціативної шизофренії, при чому в гострій формі. (Не гугліть, це я сам придумав. Креативно правда ж 🙂 ).
Ну яка російська мова в часи Київської Русі? Там же де зараз Москва — тоді жаби квакали і люди в шкірах ходили, а в Києві вже стояли собори та були іноземні делегації.
Фрау вирячила очі та почимчикувала на одиночне місце біля вікна:
— Сібє скорую визаві, прідурак. Понял?
Я ж чемна людина:
— Давайте, я таки викличу «швидку». У Вас же загострення. Крім того, Ви в цьому стані небезпечна для оточуючих.
Фрау дістала навушники:
— Іді атсюда, — сказала вона махнувши, «по-дворянські» рукою.
Я нахилився до неї:
— Все буде у Вас добре. Але не сьогодні. І «мову» виучітє. Нужда заставить.
Aнaтoлiй Шapa