«Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного», — Володимир Івасюк.
Уявіть, шановні українці, на секунду, якби Івасюку також була близька, руйнівна за її сутністю, філософія «Ка-Ка-Я разніцца». Тоді ми б ніколи в житті НЕ почули його знамениту на весь світ «Червону руту», НЕ завмирали з трепетом в душі під перші акорди його «Я піду в далекі гори…», НЕ знаходились у нестримному танку з його «Водограєм»…
Чи народились в Україні схожі Івасюка рівня таланти вже протягом від моменту початку відновлення нашої Незалежності? Гадаю, що так. Проте з 1991 до 2014 рокіа наша держава перманентно перебувала в полоні цієї чужинської, по-суті штучно нам нав’язаної московитами, політики тотальної збайдужілості українців до власної справжньої національної ідентичності. Тому, НЕ зважаючи на справді велику кількість чудових нових пісень українських виконавців, досі ніхто так і НЕ зміг зрівнятися з його
Талантом, коли кількість рано чи пізно переростає в якість. Можливо наша земля вже НЕ один раз зродила нам «нового Івасюка», однак ми його досі так і НЕ почули лише тому, що наша держава продовжує перебувати під впливом у ярмі цієї «Ка-Кой разніцци».
Отож нам усім потрібно, а особливо — в умовах війни, пам’ятати: наша мова — це НЕ просто засіб комунікації, вона є фундаментом нашої державності, а також джерелом натхнення для всіх наступних поколінь українців.
Мова Має Значення!
І ті всі, хто намагається переконати нас в протилежному, свідомо чи несвідомо прагнуть знову загнати в раби до Московії!
Андрій Смолій