Іноді я вголос кажу: «І навіщо я чіпав радянську владу? Навіщо в таборі, як міг, опирався її жорстокості?» Сьогодні в миготінні і жадібності українських політиків-хабарників я починаю шкодувати про проведену в таборах молодость.
Я, лікар, хотів чистоти і діагностичної ясності в своїй професії. Хотів свободи слова та справедливості. Але були в тій країні і інші, позбавлені подібних романтичних почуттів.
Був академік Снежневский, легко і просто ставив діагноз шизофренія десяткам абсолютно здорових людей. Був генерал КДБ Федорчук, який очищав радянську Україну від «націоналістичної зарази». Насправді — від відродженої крізь асфальт багаторічно репресованої світлої української інтелігенції.
Багатьох моїх табірних друзів вже немає. Пішли в інший світ. Я вижив. Навіщо? Щоб в старості своїй протистояти американській громадянці, яка навмисно викидає з лікарень тисячі ні в чому не винних психічно хворих українських громадян? На вулицю, в голод і холод, в бруд і швидку смерть.
Тоді, в брежнєвському СРСР таке було неможливим. Зараз, в незалежній українській державі — можливо.
Сьогодні я, начитавшись розумною юридичної літератури, знаю: справедливість — категорія патетична, в повсякденному людському житті вона не існує.
Саме тому в моїй країні спокійно живуть, не боячись правосуддя, Порошенко, Гладковський, Микитась. І американська громадянка Супрун.
Радянська влада була злою і мстивою. Навіть у своєму пом’якшеному, брежнєвському варіанті. І дуже дурною, що і привело її до самоліквідації.
Сумно і гірко спостерігати безвольність і суїцидальну поведінку нової влади.
Сто років тому в Україні відбувалося щось подібне. Невже знову?
Семен Глузман
