Коли «нові обличчя» з української політики відкривають рот, багатьом стає за державу стидно, а багатьом – страшно. Якщо всі ці «пташенята гнізда» Джорджа Сороса дозволяють собі всім відомі публічні висловлювання, то дійсно – навіть страшно собі уявити, що вони думають і на що вони здатні.
Але замість того, щоб червоніти за висловлювання українських політиків і журитися про падіння моралі, пропоную простежити генеалогію цієї антропологічної катастрофи.
Першим про молодих і перспективних, по-європейськи мислячих і некорумпованих заговорив – красиво і переконливо – Михайло Саакашвілі. Він просто забув уточнити, що при президенті Саакашвілі будь-який новий чоловік може бути ефективний. Тому що він – частина системи, пружина якої – Саакашвілі. А без такої пружини все нові особи – лише експонати Кунсткамери.
Саакашвілі закинув в суспільство ідею: даєш нові обличчя! І суспільство сприйняло її з захопленням. Політтехнологи Зе-команди підхопили її і, до теперішнього жаху, втілили. Так, важлива частина проблеми в тому, що президент Зеленський не тягне на роль «найвпливовішого політика сучасності». Більш того, проблема в тому, що сам Зеленський – це і є «нове обличчя», масштабом мислення і ступенем компетентності, нічим не відрізняється, наприклад, від Анатолія Гончарука, Тимофія Милованова або Анни Новосад.
Але тривіальність цих особистостей – не має проблеми. Суть в іншому. Суть у відповіді на питання: чому в українському суспільстві виник і був реалізований запит на «нові обличчя»?
У своєму вже легендарному виступі в ООН Грета Тунберг вимовила примітну фразу: ви [«системні політики» і люди старшого віку взагалі] звертаєтеся до нас з надією на майбутнє. Ці слова важливі тим, що вони відображають глобальну соціокультурну ситуацію: люди старшого покоління дійсно бачать надію виключно в молодих, вважаючи їх талановитішими і розумнішими за себе. Звідси і феномен гіперопіки, якою оточені діти в Європі і США. Україна досить своєрідно ввібрала цей тренд, надавши йому політичний окрас. Тепер Україною керують виключно Грети Тунберг.
Тренд сучасності – заперечення будь-яких форм дискримінації. Але розмови про нових і молодих осіб у політиці – це теж дискримінація. По-перше, ці розмови конструюють комплекс неповноцінності у людей старшого віку. По-друге, створюють невиправдані очікування і завищену самооцінку у молодих людей. Перші вважають, що вони прожили ні на що не придатне життя і їх досвід нічого не вартує. Другі – що вони і так все вміють і знають, а всі навколо їм винні.
Звідси і висловлювання Милованова про те, що книги читати не потрібно, – прояв агресивного невігластва. Звідси і «плач Ярославни» Новосад про нікчемність власної зарплати в 35 тисяч, – прояв неадекватної зарозумілості і абсолютного нерозуміння соціального контексту своїх слів. Звідси і вояж Гончарука на самокаті по коридорах Кабміну, – відверто інфантильна поведінка людини, яка підсвідомо розуміє, що опинилася в ситуації, якій не відповідає, а тому і регресує в своїй поведінці.
Те, що українське суспільство з таким ентузіазмом сприйняло ідею нових і молодих облич у політиці, говорить про його трагічну ціннісну дезорієнтацію. Сподівання на нових і молодих – це досвід самозаперечення, спроба викреслити себе з історії та сучасності. У самій грубій і радикальній формі – це парафраз суїцидальних тенденцій.
Проблема тільки в тому, що Зеленський і Гончарук, Милованов і Новосад здатні подбати хіба що про себе. Прийшовши до влади на запереченні всіх цінностей, вони є лише відображенням тотального заперечення – і в онтологічному, і психологічному сенсі. А з таким психологічним бекграундом вирулити на мотивацію творення і служіння суспільству – неможливо.
Валентин Бушанський
Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
Будь-який передрук матеріалів з сайту може здійснюватись лише при наявності посилання на puer-press.org.ua, а також на сам матеріал!
Все буде Україна!