Як насправді відбувалася здача Донбасу і чому анексія Криму російським президентом Володимиром Путіним стала несподіванкою навіть для більшості російського істеблішменту – в інтерв’ю OBOZREVATEL розповів поет і колишній політтехнолог Андрій Орлов, відомий під псевдонімом Орлуша.
– Коли почалося вторгнення Росії в Україну, ще з миті анексії Криму, ви жорстко виступили на стороні України. Чому?
– Що значить, чому? Ви вважаєте, що те, що я живу від Києва за 1200 км, означає, що в мене вимкнули мізки, совість і розум? Я як людина, як і безліч інших у світі (не тільки етнічні українці), розумію, що це неправильно й злочинно. Але навіть у компанії однодумців, я окрема особа. Я з багатьма буваю не згоден, сперечаюся часом і з Муждабаєвим, і з Бабченком… Але як тільки Бабченко заявив, що поїде до Москви на «Абрамсі» – я відповів, що можу показати дороги по підмосковному лісі та на якийсь час стати перекладачем для українських і американських солдатів. Російську я знаю добре.
– Окрім цього, ви фінансово підтримуєте і українську армію. Звідки у вас ці емоції?
– Саме звідти, звідки вони у будь-якої людини за українським боком кордону. Кордон, до речі, намалювали на моїй уже дорослій пам’яті, я опинився на російському боці, а міг би цілком тоді жити й працювати в Києві чи в Одесі.
Скажу більше, багато подумки переходять кордон, не виходячи зі своєї московської квартири. Поет Всеволод Ємєлін, наприклад. Сєва працює теслею в маленькій церкві в центрі Москви, не будучи водночас тупим рабом державної і церковної пропаганди. Він завжди себе декларував як російський націоналіст. Якби жив в Україні і був українцем, точно був би в Правому секторі. Такий правий російський радикал, якому, здавалося б, пряма дорога до Прилєпіна на Донбас із автоматом в руках. Але коли трапилася окупація Криму, Сєва сказав мені: від сьогодні я змінюю свою національність – я тепер «політичний українець». У мені особисто нуль української крові, але я теж політичний українець. І ті хлопці, які зараз сидять у тюрмі за те, що виходили з плакатами під час визволення моряків, Олега Сенцова і кримських татар, – вони теж політичні українці. «Українець» для мене – це не тільки генетика, прописка чи колір паспорту. Це ще й щасливе відчуття свободи й бажання приєднатися до маси вільних людей, що рухаються в правильному напрямку.
Колись мене у Львові не пускали в нічний клуб, і охоронець мотивував це тим, що я, мовляв, «не козацького роду». Розмовляв він заразом чистою російською мовою. Я не став йому розповідати про мою бабусю з Південного Уралу, яка запевняла мене маленького: «Не той козак, шо шаблю має, а той, хто під Москву не ліг». Я не став говорити, що у козаків взагалі не було національності, там були і українці, і татари, і турки, і росіяни, хто завгодно.
І хто з нас із тим сек’юріті «козацького роду»? Я чи той хлопець, чийого батька разом із батьками-офіцерами привезли до Львова в 46-му році, заселили в польську квартиру в будинок австрійської споруди? Смішно. Козацтво – це взагалі найкращий історичний приклад багатонаціонального співтовариства, де всіх об’єднує мова, віра і готовність померти за свободу і свою землю. Саме дух свободи замість тухлих імперських амбіцій відрізняє сьогодні політичних українців у Росії. І їхній голос, нехай тихо, але звучить.
– Для чого, для визначення якоїсь позиції?
– На кожну активну людину припадає сто неактивних. Візьмемо 100 радикалів чи 100 футбольних фанатів… Страху у них немає з різних причин. Вони готові битися з нагоди й без, за правилами й без. Вони небезпечні для суспільства? Так.
Але якщо радикали, ультрас і футбольні хулігани на правильному боці, організовано приєднуються до лав протестувальників, то їх сотня, звісно ж, зробить більше, ніж 10 тисяч студентів.
Коли все починалося у 2013 році, російські футбольні фанати спочатку стали на український бік, підтримали вболівальників київського «Динамо». І банери були, і переклички трибун на московських стадіонах: фанати кричали: «Слава Україні», а друга трибуна: «Героям слава». Це потім їх Сурков або купив, або… Ну як купив? Пронкали в рух, вивезли за державні гроші літаками на Чемпіонат Європи до Франції, лідерам грошенят підкинули. Сьогодні московським уболівальникам на думку й не спаде підтримати якийсь протест у Москві, хіба що проти азіатських мігрантів. Повірте, їх було б видно й чутно, адже співати і дружно кричати вони вміють. Відомий тепер кожному хіт «Путін – ху * ло» не з’явився б без уболівальників харківського «Металіста», які раніше скандували його про Суркіса.
Якщо одна людина говорить голосно, її вже 10. Не знаю, за скільки голосів вважати мій, наприклад. Незважаючи на те, що я в цих усяких мітингах участі не беру.
– Чому ви не ходите на мітинги?
– Я ходив з Борисом Нємцовим на Марш миру проти російської агресії в 2014 році, ходив у проукраїнській колоні, коли сиділа Надія Савченко. Я підтримую те, тільки те, що я підтримую.
Нещодавно був на мітингу і до мене підійшли, запитали: «О, а чому ви тут?» Я відповів чесно, що ні, я не підтримую ідею «чесних виборів» у Москві, Навального і йому подібних. Вважаю, що будь-яка людина, який зараз у Росії йде у владу – колабораціоніст. Нехай чесно, але все-таки співпрацює з цією владою. Це однаково, що балотуватися в німецький парламент у 1939 році за Гітлера. Я вважаю, що чинна влада в Росії має бути в повному ігнорі. З нею не можна працювати ніяк. Але коли тисячі людей затримують за участь у мирному протесті, я можу вийти за право на протест.
– Але ж це складно зробити, живучи в Росії.
– У будь-якій країні це складно. Але я маю на увазі не брати участь у їхніх справах. Коли мені кажуть: ось ти платиш податки в Росії, які переважно прямують до кишеню Путіну, навіть оплачую зброю з цих грошей, я думаю, йде менше. Я, до речі, чимало коштів перевів на допомогу ВСУ прямим переводом з-за поребрика. І на лікарів, і на госпіталі, і на все інше. Повірте, я в Україні залишив податків за свої концерти значно більше, ніж з мене отримала податкова служба Росії за останні п’ять років.
– Це надихає, радує, але і дивує в тому числі. Навіщо вам все це?
– Я просто така людина, моя мотивація – бути мною. Я не проти всіх. У цьому сенсі всі намагаються всіх кудись приєднати або розділити: росіяни, українці, негри, білі, натурали, геї. Якби я останні роки жив в Україні і в мене був би український паспорт – це мене іншим би не зробило. Якщо я зараз покажу вам український паспорт, я що, іншою людиною стану?
Хтось мені написав із Сибіру на Фейсбуці: «Ось зараз ти виступаєш на корпоративах в українських олігархів, а завтра тебе викинуть на смітник». Ну, український корпоратив у Лондоні чи в Куршевелі – це, ясна річ, мрія будь-якого артиста у світі, а я цього дня летів на звичайний концертик до Києва, ще були прямі рейси. У готелі в центрі міста я поставив на балкончику пляшку хорошого віскі й назвав «це сніданком зрадника». З Києва ми з Михайлом Єфремовим вирушили до Нью-Йорка, звідти теж надіслали моєму доброзичливцеві фотку з устричного ресторану на вокзалі Grand Central Station. Потім Франція – теж «сніданок зрадника». Він вже почав благати, щоб я йому більше нічого не писав. Може, втратив, бідолаха, роботу, не зміг поїхати навіть раз на рік до Туреччини з дружиною, а зрадник як снідав, так і снідає. Прикро.
– Вам не страшно?
– Страшно, але терпимо. Боятися? Отримати бейсбольною битою по голові в під’їзді може будь-хто, не тільки поет. Заткнутися від страху? Страшно – це коли люди від страху не говорять те, що думають, або змінюють свою позицію. Я це спостерігаю постійно.
– Вторгнення Росії в Україну вас здивувало?
– Це здивувало більшість людей навіть у російському уряді. Я тоді був у Сочі на Олімпіаді (мається на увазі анексія Криму 2014 року. – ред), писав для газети «Комерсант» гумористичні вірші. І за три дні до закриття Олімпіади в Російському Домі Bosco був день української делегації. Там були російські віцепрем’єри, губернатори, міністри. Якби хтось із них міг припустити, що буквально через кілька днів «ввічливі чоловічки» захоплять Крим, то їх би під тортурами ніхто не змусив фотографуватися під українським прапором! Повірте, у них там таке вовче чуття, що знав би хоч один – ніхто б і близько не підійшов до вареників і горілки. Тому так, я здивувався.
Я думав, що щось таке може трапитися. Але Росія, навіть путінська, була европоорієнтованою. Путін же пообіцяв безвіз росіянам значно раніше, ніж про це подумав Янукович чи Порошенко. Всі ці олімпіади і чемпіонати створювали непоганий імідж Росії, до Путіна на свята всі президенти їздили. Імідж – це як кришталева куля з анекдоту. Куди поділи? Розбили. Рук же дві всього, кулю тримаєш, а руками обома – хвать! – за півострів! А імідж був досить непоганим, навіть для мене, жорстко антипутінської людини. Я своє ставлення до нього ще в 2005 році у своїй книжці описав чітко і без напівтонів…
– 2005 рік, коли ще у всіх все було добре?
– У кого добре, у Росії? На той час уже була розчавлена і переправлена конституція, доживала останні дні напів свобода слова. Мені Путін був зрозумілий і неприємний за десять років до війни з Україною. Тому для мене нічого нового не відбулося.
Я ж був політтехнологом, а тоді скасували прямі вибори губернаторів, потім тривало захоплення влади держбезпекою, до 80% апарату уряду були колишніми кадровими співробітниками КДБ і ФСБ. Від щирого серця бажаю зараз Зеленському остаточно позбутися від усієї російської кадебешно-феесбешної спадщини у ваших спецслужбах. Я знаю, що було під час захоплення Донбасу, як доповідали в Київ: мовляв, «у нас все під контролем». Хто здав Донбас? ФСБ-шники в СБУ-шній шкурі, яких і сьогодні чимало на найвідповідальніших посадах. Вони не виконали свою роботу, всіх пропустили – спочатку провокаторів, потім людей зі зброєю, а потім – і регулярну армію «шахтарів», «відпускників» і «їхтамнетів». Ось так в підсумку й вийшло «все під контролем». Тобто, під російським.
– До 2004 року ви як до Путіна ставилися?
– Завжди огидно. Він КГБ-шник. Я трохи брав участь у створенні з нього президента, працюючи з Борисом Березовським. Він тоді заправляв і в Адміністрації президента, і Раді безпеки. Я його переконував, що він робить системну помилку, але той вирішив, що бувають колишні КГБ-шники.
– Історик Юрій Фельштинський каже, що Борис Єльцин, Березовський разом з іншими російськими олігархами спеціально зробили з Путіна президента, щоб врятувати своє майно.
– Ні Єльцин, ні інші олігархи Путіна не «ставили», його вибирав тільки Борис Березовський. Ніякої семибанкірщини і олігарщини тоді не було. Путіна призначив Березовський. Це була його велика помилка, за яку він і поплатився життям. Люди Путіна його в підсумку, я думаю, і вбили.
– Тобто Березовський не повісився, його вбили?
– Якщо вам треба повіситися у великому старому англійському будинку, ви це будете робити на сушці у ванній? Ну, якщо ви не дурна людина. Березовський дивацтвами не відрізнявся. Ви будете вішатися на шовковому шарфі, який навіть вузлом не зав’язується? Шовковий шарф Yves Saint Laurent – у мене є такий самий. В одному місці купували. А на його шарфі навіть вузла не було. Виходить, він себе тиснув чи що? Бачили коли-небудь мотузку повішеного без вузла? Так, говорили, що Павло І теж на шарфі повісився, хоча його ним задушили.
– Чому тоді англійці приховали цей факт?
– А що вони можуть знати? У них є мертва людина, немає доказів чи іншої версії. Смерть Березовського була для них стандартним випадком – труп у будинку в Лондоні. Ви думаєте, що для констебля це якийсь інший випадок? Поліції, за правилами, має бути все одно, хто ця людина – безробітний чи російський бізнесмен. Поліція не має приділяти більше уваги розслідуванню справи багатої людини.
Ось зі справою Скрипаля вони ж докопалися до конкретних імен і всього іншого. Була можливість. А тут не було, порожній будинок, довести присутність когось неможливо. Відбитків пальців немає, цього немає, цього немає. Значить, за браком прямих доказів… Якби це було можливо, вони напевно розглянули б усі записи з камер і все інше. Хоча, найімовірніше, вбивали ті, хто ці камери і ставив.
Ні, я не конспіролог, але для мене очевидно, що без сторонньої допомоги цього зробити не можна.
– Коли Березовський зрозумів, що з обранням Путіна він зробив помилку?
– Через пів року-рік після його обрання він вже поїхав до Англії.
– Він не намагався вирішити конфлікт з Путіним, будучи вже в Англії?
– А ти вже не можеш вирішити конфлікт. Якщо ви даєте людині документи і право на свою квартиру, то він скаже: «Все, квартира моя». Так і Путін: «Я президент, а ти сядеш до в’язниці». Тому Путін і боявся Медведєва в ролі наступника. У когось навіть були надії, що той пошле його на хрін. Президент має достатньо права не відповідати на питання колишнього президента і сказати, наприклад: «Ти тепер злочинець, посидь, друже, у в’язниці!»
Джерело
